Іноді великі світові події залишають після себе настільки тонкі сліди, що їх помічають лише роки потому, приховані в дрібних, здавалося б, буденних жестах життя. Серед наслідків пандемії вірусу COVID-19 один, який зараз турбує вчених, стосується не фізичного здоров’я підростаючого покоління, а того, як вони сприймають емоції.
Про це пише NL Times.
Нова наукова робота Утрехтського університету, проведена під керівництвом дослідниці Карлін ван ден Бумен, відкрила вікно в це непомітне й небезпечне явище. У дослідженні, опублікованому в журналі Developmental Cognitive Neuroscience, узяли участь майже 1000 дітей, 462 спостерігалися до пандемії та 473 під час неї, а вчені ретельно вивчали, як на такі найважливіші ранні навички, як розпізнавання емоцій, вплинули безпрецедентні соціальні обмеження того часу.
За словами Ван ден Бумен, у перші роки життя немовлята і діти ясельного віку зазвичай вчаться інтерпретувати емоції, уважно спостерігаючи за обличчями, але цей процес був порушений, коли звичні вирази обличчя були приховані за масками, а соціальні взаємодії різко скоротилися.
Дослідження показало, що діти, які виросли під час пандемії, з помітними труднощами розрізняли щасливі й перелякані обличчя, хоча їхні однолітки до пандемії вже почали освоювати цю навичку.
Особливо показовою є їхня притуплена реакція на щасливі вирази — своєрідна емоційна сліпа пляма, яка, мабуть, виникла внаслідок скорочення різноманітних зустрічей віч-на-віч.
Ван ден Бумен наголосила, що записи мозкової активності також відображають ці поведінкові зміни: мозок дітей по-різному реагував на щасливі обличчя, що свідчить про те, що в процесі розвитку відбувається відхилення в обробці емоційних сигналів.
Розпізнавання емоцій — це не просто наша риса, воно має засадниче значення для побудови стосунків, засвоєння соціальних норм і навіть успішного навчання в школі протягом усього життя. Нестача знайомства з різними обличчями і повсюдне носіння масок створили середовище, в якому діти пропускають незліченні крихітні, життєво важливі уроки емоційної грамотності.
Ван ден Бумен наголосила на серйозності ситуації, нагадавши політикам, що заходи з охорони громадського здоров’я, хоча і є необхідними, тягнуть за собою витрати, які необхідно ретельно зважувати, особливо коли вони зачіпають такі вразливі групи, як маленькі діти.
Проте попередні дослідження натякнули, що затримки в розвитку, спричинені пандемією, часто зменшуються згодом, що дає надію на те, що те ж саме можна сказати і про здатність до емоційного опрацювання. Ван ден Бумен зберігає обережний оптимізм, але також попереджає, що наслідок пандемії може поширитися на загальний розвиток дітей далі й сильніше, ніж це видається на цей час.