Атаки єменських хуситів на Саудівську Аравію знову привернули увагу до історії боротьби за владу на Аравійському півострові. Нинішнє протистояння порівнюють із подіями сторічної давнини, коли родина Саудів за підтримки релігійного ополчення витіснила попередніх правителів із Мекки та Медини.
Про це пише Фокус .
Нинішній спадкоємний принц Саудівської Аравії Мухаммед ібн Салман є онуком Абдул-Азіза ібн Сауда, засновника сучасної саудівської держави. Саме його боротьба за владу на початку XX століття визначила політичну карту Аравійського півострова.
Абдул-Азіз не успадкував контроль над усією територією сучасного королівства. Його родина тривалий час боролася за вплив із конкуруючими династіями, а після втрати Ер-Ріяда була змушена залишити свої володіння.
Представники родини Саудів перебували у вигнанні, зокрема в Кувейті. На початку XX століття Абдул-Азіз розпочав похід із невеликим загоном, щоб повернути контроль над Ер-Ріядом.
Згодом він поступово розширив свої володіння та вступив у протистояння з Хашимітською династією, яка керувала Хіджазом — історичним регіоном, де розташовані священні для мусульман міста Мекка та Медина.
Під час Першої світової війни представник Хашимітської династії Хусейн ібн Алі, шериф Мекки, очолив арабське повстання проти Османської імперії.
Він розраховував на підтримку Великої Британії у створенні великої арабської держави. Важливу роль у підготовці повстання відіграв британський офіцер Томас Едвард Лоуренс, відомий як Лоуренс Аравійський.
Домовленості між Хусейном і британською стороною обговорювалися в листуванні з верховним комісаром Великої Британії в Єгипті Генрі Макмагоном у 1915–1916 роках.
Однак після завершення Першої світової війни території колишньої Османської імперії розподілили між європейськими державами за мандатною системою.
Британія отримала контроль над Палестиною, тоді як Сирія та Ліван опинилися під французьким мандатом.
Хусейн ібн Алі, який претендував на ширші арабські володіння, не погодився з таким політичним устроєм. Його відносини з британською владою поступово погіршувалися.
Водночас Абдул-Азіз ібн Сауд зміцнював свої позиції в Неджді та розширював військові можливості.
Важливою складовою його сил стали іхвани — воєнізовані релігійні громади, організовані на основі прихильності до ваххабітського релігійного руху.
Саме вони брали активну участь у завоюванні нових територій і відіграли значну роль у боротьбі за Хіджаз.
У 1924 році війська Абдул-Азіза розпочали новий наступ на володіння Хашимітської династії.
Хусейн ібн Алі втрачав політичну підтримку, а наступ саудівських сил супроводжувався поразками його військ. Зрештою він зрікся престолу Хіджазу.
Війська Абдул-Азіза захопили Мекку, Медину та Джидду, встановивши контроль над територіями, які раніше перебували під владою Хашимітів.
Завоювання супроводжувалося насильством проти цивільного населення. Зокрема, під час наступу іхванів відбулася різанина в Ет-Таїфі.
Втрата Хіджазу завершила багатовікове правління Хашимітської династії в Мецці. Натомість родина Саудів отримала контроль над головними священними містами ісламу.
Представники Хашимітської династії зберегли владу в інших частинах Близького Сходу. Зокрема, її нащадки й нині правлять Йорданією.
Згодом Саудівська Аравія перетворилася на одного з найбільших виробників нафти у світі, а її економічні зв’язки із західними державами стали важливою складовою регіональної політики.
Історичні паралелі з нинішнім протистоянням проводить оглядач, який звертає увагу на військово-релігійну організацію єменських хуситів.
За його оцінкою, хуситський рух має певні спільні організаційні риси з іхванами, які свого часу допомогли Абдул-Азізу ібн Сауду розширити свої володіння.
Обидва рухи сформували власні військові структури на основі релігійних громад, однак належать до різних течій ісламу.
Хусити пов’язані із зейдитською традицією шиїтського ісламу, тоді як іхвани підтримували релігійні погляди, пов’язані з ваххабізмом.
Оглядач припускає, що протистояння між хуситами та Саудівською Аравією може вплинути на майбутній баланс сил на Аравійському півострові. Водночас історична подібність між цими рухами сама собою не означає, що хусити зможуть повторити шлях саудівської династії.
Окрему роль у регіональному протистоянні відіграють відносини місцевих правителів із великими зовнішніми державами.
Автор звертає увагу на те, що Хашимітська династія втратила контроль над Хіджазом після погіршення відносин із Великою Британією, тоді як її суперники поступово зміцнили свої позиції.
На його думку, нинішні монархії Перської затоки також значною мірою залежать від зовнішніх політичних і безпекових зв’язків, попри значні фінансові ресурси та великі військові бюджети.
При цьому історія становлення Саудівської Аравії охоплює не лише військові завоювання, а й складні відносини між правлячими родинами, релігійними рухами та зовнішніми державами.