Старовинні рукописи виявилися не лише історичними текстами, а й своєрідними біологічними архівами. У пергаменті дослідники знайшли ДНК вірусу овечої віспи та змогли простежити його історію приблизно на 3500 років.
Про це пише SciTechDaily.
Учені дослідили шкіри тварин, з яких у давнину виготовляли пергамент для рукописів. У матеріалі збереглися фрагменти ДНК не лише самих тварин, а й патогенів, якими вони були заражені.
Саме так вдалося виявити сліди вірусу овечої віспи SPPV і простежити його поширення від Євразії бронзового віку до середньовічної Європи.
Проєкт очолювали дослідники з Університету Дубліна. До роботи долучилися генетики, історики, вірусологи, фахівці з хімії білків і реставратори.
Отримані дані стали першим генетичним підтвердженням того, що овеча віспа вражала європейські стада за століття до появи сучасних ветеринарних записів.
Овеча віспа здатна швидко поширюватися серед тварин, особливо небезпечною вона є для молодняку. Хвороба може супроводжуватися високою смертністю та знижувати продуктивність стада.
Пергамент зазвичай виготовляли зі шкур овець, кіз або великої рогатої худоби. Під час обробки більшість видимих слідів тварини зникала, але мікроскопічні фрагменти ДНК могли залишатися в матеріалі століттями.
Це означає, що окремі сторінки давніх книг здатні зберігати інформацію про тварину, з якої їх виготовили, а також про інфекції, якими вона могла бути заражена.
ДНК вірусу знайшли одразу в кількох середньовічних рукописах.
Серед них — Йоркське Євангеліє, створене приблизно тисячу років тому, а також «Глосарій Корпусу» з коледжу Корпус-Крісті в Кембриджі, який вважають одним із найдавніших англійських словників.
Дослідники також проаналізували інші рукописи з Британії та континентальної Європи.
Наявність вірусної ДНК у пергаменті свідчить, що для виготовлення окремих сторінок могли використовувати шкури заражених тварин.
Завдяки цьому середньовічні книги фактично зберегли сліди спалахів захворювання, які вражали стада задовго до появи сучасної ветеринарної статистики.